Пам’яті танкіста Віктора Кутюка
Віктор Кутюк, колишній молодший інспектор з Житомирської виправної колонії № 4, загинув на фронті, залишивши позаду 27 років життя. Він змінив пенітенціарну форму на армійську службу, досягнувши статусу досвідченого танкіста та командира. На жаль, Віктор не встиг стати повноцінним батьком, побудувати сім’ю, бачити своїх онуків і жити у мирі зі своєю другою половиною. На жаль, українцям доводиться робити складний вибір: боротися за свою націю чи зникнути з політичної мапи світу.
Віктор народився у селі Красносілка на Житомирщині. Після закінчення торговельно-економічного коледжу працював продавцем у супермаркеті, але зрештою вирішив приєднатися до служби у виправних закладах. Його класна керівниця, Євдокія Кононко, пам’ятає його як спокійного і добросердечного юнака, який з ранніх років дбав про свою матір.
Пані Євгенія, мати Віктора, згадує, як син захоплювався історією та географією, а також завжди слідкував за футбольними матчами своєї улюбленої команди «Полісся». У 2019 році Віктор підписав контракт на військову службу. Спочатку він працював у ремонті техніки, потім став механіком-водієм. Його вишкіл був успішним, а згодом він відзначався на полі бою, проходячи крізь небезпечні ситуації.
Віктор зустрів свою кохану Єлизавету в 2019 році. Вони швидко закохалися, і незадовго до початку війни вирішили зв’язати своє життя. Віктор, перебуваючи на передовій, освідчився у Херсоні, а їхнє весілля відбулося вже після того, як вони придбали будинок для майбутньої родини. 5 березня 2022 року Віктор пережив другий день народження, коли йому вдалося вижити в жахливій ситуації на фронті.
За кілька місяців до народження їхнього сина Захара Віктор загинув. Лише через чотири місяці після цього, його дружина стала свідком їхньої останньої зустрічі, коли вона народжувала, і він побував біля неї. Після загибелі чоловіка, Єлизавета запустила збір коштів для придбання детекторів для захисту військових.
В Красносільській громаді з’явилася Алея слави, де Віктор та його однокласник Едуард Грудняк увічнені серед героїв. Мати Віктора згадує, що син ніколи не нарікав на свою долю та завжди вірив у перемогу. Сьогодні вона знаходить розраду у спогадах про свого сина та у новому житті, яке він залишив їй у вигляді їхнього сина Захара.
