Пам´яті старшого навідника протитанкового взводу В’ячеслава Польового (позивний «Барс»)
В’ячеслав жив таким чином, неначе попереду чекав безмежно багато часу. Він не поспішав, щиро вірив у те, що встигне створити сім’ю, написати книгу та насолодитися кожним днем. Але війна обірвала його життєвий шлях. Про В’ячеслава згадує його двоюрідна сестра Вікторія Тхорик, з якою вони працювали разом у Печерському райвідділі Державної установи «Центрпробації» в місті Київ.
В’ячеслав народився 5 вересня 1989 року в Києві. Він був єдиним сином у родині Сергія Васильовича та Олени Іванівни Польових, які пишалися ним і вважали його сенсом свого життя.
Хлопець навчався у школі №36, завжди проявляв допитливість до історії, релігії та літератури, багато читав і міг підтримати змістовну бесіду. Особливо його цікавили архівні матеріали, які він досліджував.
Літні канікули В’ячеслав проводив у дідуся та бабусі в селі Студянка на Рівненщині. Вікторія згадує, як вони разом допомагали по господарству та підтримували одне одного, що формувало його почуття відповідальності.
Після закінчення школи юнак вступив на юридичний факультет Національного університету біоресурсів і природокористування. Після третього курсу, взявши академвідпустку, він добровільно пішов служити в спецпідрозділ внутрішніх військ МВС «Барс». Після служби він повернувся до навчання та здобув диплом юриста.
В’ячеслав працював юрисконсультом і помічником юриста. Восени 2021 року він став провідним інспектором Печерського райвідділу філії «Центрпробації» у Києві. Це був активний молодий чоловік, який займався спортом і жив здоровим способом життя. Він також брав участь у Революції Гідності і дотримувався своїх духовних переконань.
Спогади Вікторії підкреслюють, що їхня бабуся була прихожанкою адвентистів сьомого дня і завжди запрошувала онука до молитви. В’ячеслав захоплювався літературою і відвідував курси з письма, де відкрив свій творчий потенціал.
На курсах літератури його згадує Тетяна Гречишнікова: «Він був звичайним хлопцем зі світлою усмішкою, який досліджував історію війн і писав про них». Коли В’ячеслав став добровольцем, він продовжував писати про війну своєї епохи.
У своїх дописах у соціальних мережах він відзначав успіхи полку «Азов» та волонтерських підрозділів. Друзі згадують про його доброту та відкритість, він навіть піклувався про домашніх тварин своїх знайомих.
Отримавши повістку, В’ячеслав заспокоїв матір, заявивши, що «усі чоловіки повинні захищати свої родини». 25 лютого 2022 року він приєднався до 72-ї бригади «Чорних Запорожців» під бойовим позивним «Барс». Він служив старшим навідником у протитанковому взводі і брав участь у боях під Бахмутом та Вугледаром.
В’ячеслав поділився з подругою своїми думками про війну, вважаючи, що ця боротьба буде критично важливою для виживання України. Його сестра згадує, що він завжди залишався у контакті, навіть коли не мав зв’язку, просив повідомити матір, що все добре.
У серпні 2022 року він востаннє навідався до Києва. Вони разом випили чаю, і В’ячеслав поділився важкими спогадами про війну. Попри серйозні травми, які отримав, він відмовився від лікування, щоб не підводити своїх побратимів.
Нажаль, В’ячеслав загинув від кулі недалеко від Вугледара в грудні 2022 року, залишившись у пам’яті, як справжній боєць.
Воїн був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Його пам’ять житиме вічно.
