Від фанатичної віри в систему до відкритого спротиву: життєпис Лева Копелєва

Постать Лев Копелєв — одна з найбільш парадоксальних і водночас показових для ХХ століття. Його біографія вміщує радикальні злами: від щирого служіння радянському проєкту й участі в кампаніях хлібозаготівель на початку 1930-х років до глибокого морального каяття, дисидентства та відкритої критики тоталітарної влади. Про цей складний шлях, внутрішні трансформації та значення Копелєва для історії й культури розповідає історик Юрій Шаповал.

Копелєв народився у Києві в 1912 році й формувався в середовищі радянської інтелігенції. У молодості він поділяв троцькістські ідеї, вірив у соціалістичну справедливість і вважав насильство допустимим інструментом «великої мети». Саме ця ідеологічна засліпленість привела його до участі в кампаніях вилучення зерна в українських селах, що стали складовою Голодомору. Пізніше він чесно визнає: тоді свідомо придушував співчуття, переконуючи себе у власній «історичній правоті».

Найглибше це осмислення зафіксоване в його мемуарній книзі І сотворив собі кумира — унікальному свідченні людини, яка була не жертвою, а частиною репресивного механізму. У цих спогадах Копелєв говорить про гріх, який неможливо спокутувати, і про моральну відповідальність інтелігенції перед суспільством. Саме цей досвід дозволяє побачити Голодомор не як «стихію», а як ретельно організовану політичну акцію.

Поступовий розрив із системою відбувався не миттєво. Під час Другої світової війни Копелєв уперше відкрито виступив проти насильства — цього разу щодо цивільного німецького населення. За це його заарештували, виключили з партії, а згодом він опинився в табірній «шарашці». Досвід репресій остаточно сформував його як опонента сталінізму. У 1960-х роках він уже публічно порівнює сталінський режим із нацизмом, за що зазнає системного тиску й втрати роботи.

Рятівним для нього стало запрошення до Німеччини від нобелівського лауреата Генріх Белль. У 1980 році Копелєв емігрує, а невдовзі радянська влада позбавляє його громадянства. На Заході він стає авторитетним інтелектуалом, учасником Вуппертальського проєкту, що досліджував німецько-слов’янські культурні взаємини, і своєрідним моральним містком між народами.

На відміну від багатьох інших радянських опозиціонерів, зокрема Олександр Солженіцин, Копелєв ніколи не скочувався до шовінізму. Він послідовно критикував будь-яку імперську владу, незалежно від її символів, і в 1990-х роках різко висловлювався про пострадянську Росію. Його слова про те, що «були часи гірші, але не було підліших», звучать сьогодні майже пророчо.

Спадщина Копелєва — це не лише тексти, а й приклад радикальної особистої відповідальності. Його життя демонструє, як людина, пройшовши через співучасть у злочині, може наважитися на чесне самосудження і публічний спротив. Саме тому пам’ять про нього зберігається в Німеччині — у назвах вулиць і в академічному визнанні, — тоді як в Україні вона лише починає повертатися в публічний простір.